«Трон: Арес» — коли штучний інтелект шукає душу, а Джаред Лето губиться у неоні
Понад сорок років тому світ побачив перший «Трон» — культову кіберодіссею про програміста, який потрапив усередину комп’ютера. Тепер Disney знову повертає глядачів у світ цифрових блисків і неонових трас, але цього разу — навпаки: тепер програми намагаються вирватися до нашої реальності. Новий фільм «Трон: Арес» норвежця Йоакіма Рьоннінга із Джаредом Лето у головній ролі намагається осмислити тему штучного інтелекту, проте частіше нагадує дорогий, але порожній 3D-скрінсейвер.
- Читайте також: «Лікарня Пітт»: нова медична драма, що перевершила «Швидку допомогу» і тримає в напрузі до останнього кадру
Події розгортаються навколо мегакорпорації Dillinger Systems, керівник якої (Еван Пітерс) мріє створити армію надлюдей, надрукованих на 3D-принтері з цифрового повітря. Його головний експеримент — програма «Арес» (Джаред Лето), здатна існувати в реальному світі, але лише 29 хвилин. Єдиний спосіб подолати цей ліміт — знайти «код постійності», що залишився у спадщину легендарним програмістом Кевіном Флінном. Проте за ним полює не тільки Діллінджер, а й спадкоємиця Флінна — керівниця компанії ENCON Єва Кім (Грета Лі), яка бачить у цьому шанс принести людству гармонію, а не війну.
Неон, байти і трохи абсурду
Попри 200-мільйонний бюджет і обіцянку вражаючих ефектів, «Арес» швидко втрачає імпульс. Там, де «Трон» 1982 року дивував візуальними інноваціями, а «Трон: Спадок» 2010-го — атмосферою і музикою Daft Punk, нова частина виглядає як технодрама без змісту. Візуально фільм нагадує футуристичний мегаполіс, який нічим не відрізняється від самої «Сітки» — віртуального простору, де колись панували програми.
Джаред Лето, як і належить цифровому напівбогу, починає фільм беземоційним і холодним, але потім раптово стає людиною: жартує, грубіянить і навіть демонструє симпатію до музики Depeche Mode. Його напарниця Афіна (Джоді Тернер-Сміт) виглядає ефектно, але залишається пласкою, мов аватар з гри початку 2000-х. Режисер намагається вставити алюзії на Піноккіо і Франкенштейна, та філософії з цього не виходить — фільм буквально «розсипається в байти» на очах.
Голлівудський блиск без змісту
Єдине, що тримає «Арес» на плаву, — це саундтрек Nine Inch Nails. Електронний гуркіт ідеально передає атмосферу цифрового хаосу, але навіть він не рятує від відчуття, що дивишся надто довгий рекламний ролик. Джилліан Андерсон і Джефф Бріджес з’являються у другорядних сценах, додаючи фільму статусності, але не глибини. Бріджес, як завжди, чарівний, проте його камео радше символічне — ще один привид старої епохи, який намагається вдихнути життя в мертвий код.
«Трон: Арес» — це водночас спроба осмислити штучний інтелект і демонстрація того, що Голлівуд сам застряг у нескінченному циклі ребутів. Фільм хоче бути притчею про людину і машину, але перетворюється на яскраву, проте бездушну ілюстрацію того, як навіть цифрові боги можуть втратити душу.
